Найдорожчий створений людиною об’єкт узагалі не стоїть на Землі й не пришвартований у жодному порту. Він латає не хвилі океану, а вічну ніч над нашою планетою – це Міжнародна космічна станція, що обертається навколо Землі на висоті понад 400 кілометрів. Вона офіційно внесена до Книги рекордів Гіннесса як найдорожчий штучний об’єкт в історії, а її експлуатація ось уже понад два десятиліття є спільним проєктом провідних космічних держав. Попри це, у 2030 році станцію планують вивести з експлуатації, а сама операція «прощання» з орбітальним гігантом обійдеться майже в мільярд доларів.

Скільки насправді коштує Міжнародна космічна станція

Європейське космічне агентство (ESA), яке від самого початку бере участь у програмі МКС, оцінює вартість будівництва та розгортання станції приблизно у 100 мільярдів євро. За нинішнім курсом це близько 117 мільярдів доларів США. Інші підрахунки говорять про ще вищу суму – орієнтовно 150 мільярдів доларів. Для порівняння: це більше, ніж річний валовий внутрішній продукт цілої низки держав у Європі, Азії й Африці, згідно з даними Міжнародного валютного фонду.

Та сама історія з фінансами не завершилася після того, як модулі станції зібрали на орбіті. За аудитом 2021 року, лише NASA щорічно витрачає близько 3 мільярдів доларів на підтримання працездатності, обслуговування та поточні дослідження на борту. Якщо врахувати всі супутні витрати, чиста сума, яку щороку «поглинає» проєкт, наближається до 4 мільярдів доларів, причому цей тягар розподіляється між країнами-партнерами. Офіс програми МКС прогнозує, що витрати залишатимуться приблизно на рівні 3,2 мільярда доларів на рік аж до початку поетапного згортання проєкту.

Хроніка перевитрат: як бюджет станції вийшов з-під контролю

Перший довгостроковий екіпаж прибув на МКС наприкінці 2000 року, перетворивши її на постійне «орбітальне житло» для людей. Однак фінансова історія станції ще до цього виглядала як підручник з того, як можуть вибухати бюджети великих проєктів.

Початково, коли ідею станції представляли Конгресу США, озвучена сума була відносно скромною – близько 8 мільярдів доларів. Та вже до 1990 року прогнозований бюджет перевищив позначку у 120 мільярдів. Газета The New York Times назвала тодішню ситуацію «зразковим прикладом ескалації вартості». Під час слухань у Палаті представників США у 2001 році пролунали ще красномовніші цифри: частина проєкту, яка припадала на Сполучені Штати, за планом 1993 року мала коштувати 17,4 мільярда доларів, але до 1998 року оцінка вже зросла до 21,3 мільярда, а потім продовжувала набухати.

Однією з головних причин такого фінансового «роздуття» стала постійна зміна проєктних рішень. Аналітики Конгресу описували це фразою «редизайн за редизайном». Кожне суттєве перепроєктування змушувало або радикально переробляти вже виготовлені елементи, або списувати їх, замовляти нові компоненти, проводити повторні випробування й інтеграційні роботи. До цього додавалися затримки графіків, які тягнули за собою додаткові витрати на зарплати інженерів, дорожчі матеріали внаслідок інфляції й подорожчання робочої сили.

Ще одна проблема – технічне старіння обладнання прямо в процесі будівництва. Через те, що проєкт розтягнувся на десятиліття, частина «заліза» встигала морально й технологічно застаріти ще до того, як його монтували в космосі. Паралельно з цим росли вимоги до систем життєзабезпечення: завдання зробити станцію придатною для тривалого перебування людей в умовах мікрогравітації виявилося складнішим, ніж очікували на старті.

Свої труднощі внесла й Росія, один із базових партнерів проєкту. Через брак фінансування та технічні проблеми російська сторона неодноразово зривала графік внеску в загальну конструкцію МКС. Це змушувало NASA та інших партнерів підлаштовуватися, шукати тимчасові рішення й нести додаткові витрати.

Ситуацію погіршувала відсутність обов’язкових щорічних незалежних аудитів і слабке прогнозування повних витрат протягом усього «життєвого циклу» станції – від перших проєктів до виведення з експлуатації. До того ж в офіційні оцінки не включалися витрати на запуски, а це десятки місій. На момент згаданих слухань для завершення складання МКС на орбіті планували понад 70 запусків, і всі вони йшли «поза рядком» у загальній вартості.

Космічні перельоти до станції теж коштували дорого. У 2006 році NASA платила приблизно 21,8 мільйона доларів за кожне місце на російському кораблі «Союз» для доставки астронавтів на МКС. Для порівняння, вартість квитка на сучасні комерційні польоти, які сьогодні пропонують приватні компанії, хоч і залишається захмарною для пересічної людини, але вже істотно нижча на одиницю корисного вантажу або пасажира, ніж на початку 2000-х.

Як з’явилася МКС

Фундамент для МКС почали закладати задовго до того, як перший її модуль вирушив у космос. У 1972 році президент США Річард Ніксон схвалив програму багаторазового космічного корабля Space Shuttle. Саме шатли згодом стали основними «вантажівками», які десятки разів літали на орбіту, доставляючи модулі, обладнання, сонячні панелі й астронавтів до МКС.

Важливим попередником станції стала американська орбітальна лабораторія Skylab, створена на основі технологій програми Apollo. Skylab працювала у 1970-х роках і продемонструвала, що люди можуть жити й працювати на орбіті тривалий час, проводити там наукові експерименти й спостереження за Землею. Досвід цієї програми згодом ліг в основу рішень, які застосували під час проєктування МКС.

Офіційний старт ідеї створення великої постійно населеній станції припадає на січень 1984 року. Тоді президент США Рональд Рейган у своєму посланні оголосив амбітний план будівництва орбітального комплексу для наукових досліджень та як демонстрацію технологічних можливостей Заходу. Однак від політичної заяви до реальних конструкцій минуло ще чимало часу.

Ключовим кроком стала Угода між урядами (Inter-Governmental Agreement, IGA), підписана 1998 року. Цей документ визначив правові рамки співпраці, розподіл завдань, відповідальності та фінансової участі країн-партнерів. Саме після цього міжнародного договору будівництво станції на орбіті набрало обертів: уже того ж року відбулися перші запуски модулів, а за два роки на МКС оселився перший довготривалий екіпаж.

Проєкт об’єднав Сполучені Штати, Японію, Канаду, Росію та одинадцять держав – членів Європейського космічного агентства. Участь кожного учасника має свою історію. Наприклад, Канада від початку зосередилася на робототехніці: саме завдяки її внеску на станції з’явилися знамениті маніпулятори Canadarm2, без яких збірка й обслуговування МКС були б набагато складнішими. Японія побудувала модуль Kibo – орбітальну лабораторію, де проводять дослідження в мікрогравітації, а європейські країни створили модуль Columbus і низку автоматичних транспортних кораблів ATV, що доставляли вантажі.

Коли партнери теж збільшують рахунок

Міжнародний формат співпраці допоміг розподілити витрати, але водночас додав і труднощів. У звіті Рахункової палати США (GAO) за 2002 рік згадується, що російські кораблі «Союз» певний час не відповідали вимогам NASA щодо безпеки й надійності як засобу евакуації екіпажу. Через це американське агентство було змушене витратити близько 1,5 мільярда доларів на розроблення власного апарата для повернення людей на Землю у випадку аварійної ситуації.

Кожен місяць затримки робіт додавав ще приблизно 100 мільйонів доларів до сукупної вартості програми. Проблеми з графіком траплялися з різних причин – від технічних несправностей до політичних рішень і аварій. Після катастрофи шатла Columbia у 2003 році, коли загинув увесь екіпаж, польоти шатлів призупинили майже на два з половиною роки. У цей період США повністю залежали від російських «Союзів» для доставки людей і вантажів на МКС, що знову ж таки вплинуло і на витрати, і на темпи розвитку станції.

Приватний сектор виходить на орбіту й готується до «розбирання» станції

Нову сторінку в історії МКС і вартості космічних польотів перегорнули приватні компанії. Найяскравіший приклад – SpaceX Ілона Маска. Її ракети Falcon 9 і космічні кораблі Dragon кардинально знизили ціну за запуск кілограма вантажу на орбіту, зробивши польоти більш регулярними й гнучкими. Саме SpaceX доставляє зараз вантажі та екіпажі на міжнародну станцію в межах програм NASA з комерційних запусків.

Іронія в тому, що ця ж компанія, яка допомогла здешевити доступ до космосу, готується виконати одну з найскладніших і найдорожчих завершальних операцій – вивести МКС з орбіти та знищити її залишки у щільних шарах атмосфери. За оцінками, демонтаж і кероване зведення станції з орбіти коштуватиме близько 1 мільярда доларів. Станція занадто велика й складна, щоб просто «залишити її як є» або чекати, доки вона сама зійде з орбіти неконтрольовано. Тому доведеться створювати спеціальний апарат-буксир або модифікувати вже наявні кораблі, щоб безпечно спрямувати цей гігант у віддалену ділянку океану, де зазвичай затоплюють космічне сміття – так зване «космічне кладовище» в південній частині Тихого океану.

Як МКС виглядає на тлі інших мегапроєктів планети

Навіть якщо відкласти убік космос, суми, витрачені на МКС, вражають на тлі найдорожчих інфраструктурних проєктів світу. Наприклад, газовий комплекс Gorgon, який розробляє компанія Chevron біля берегів Австралії, оцінюють приблизно у 54 мільярди доларів. Це один із найбільших у світі проєктів з видобутку природного газу та виробництва зрідженого природного газу (LNG), що включає підводні родовища, газопроводи й величезний завод на острові Барроу.

Ще один гігант – британська атомна електростанція Hinkley Point C на узбережжі графства Сомерсет у Великій Британії. Її будують для заміни старіших ядерних блоків та посилення енергетичної безпеки країни. За оцінками, цей проєкт обійдеться приблизно у 43 мільярди доларів. Попри те, що для енергетичної галузі це цифра колосальна, вона все одно суттєво менша за те, що вкладено у Міжнародну космічну станцію.

На іншому кінці спектра – ще один проєкт компанії Ілона Маска, але вже не як підрядника NASA, а як приватної ініціативи. Мовиться про супутникову мережу Starlink, що має забезпечити широкосмуговий інтернет по всій планеті завдяки тисячам малих супутників на низькій орбіті. За словами самого Маска, інвестиції в цю систему вже сягають 20-30 мільярдів доларів. Навіть така грандіозна сума все одно вдвічі-втричі менша за те, що витрачено на МКС.

На тлі цих великих, але все ж земних проєктів, станція, яка кружляє над планетою, залишається унікальним символом того, скільки грошей, зусиль і часу людство готове вкласти, аби отримати лабораторію, де можна досліджувати вплив невагомості на людське тіло, випробовувати нові матеріали, відстежувати зміни клімату й готуватися до польотів далі – до Місяця та Марса.